Про Лісгосп

Лісовирощування - покликання і обов’язок лісівників

У недалекому минулому значна частина нашого краю була вкрита дрімучими дібровами. За архівними документами ліси в Подільській губернії у 1813 році складали понад 40(!) відсотків від усієї території. В більшості - це мішані ліси з перевагою дуба і ясеня з незначною домішкою липи, клена, граба та інших порід. І лише на невеликих ділянках з певними ґрунтово-кліматичними умовами і рельєфом, природним шляхом формувалися чисті та змішані лісостани сосни, вільхи, берези, осики, липи. Коли б скласти карту стародавніх лісів Вінниччини і відповідно пофарбувати її в тоні кольорів природних дібров, то виникла б різнокольорова мозаїчна картина, на якій серед великих масивів грабово-дубових лісостанів виділялися б вербові та вільхові зарості по річкових долинах, соснові ліси на піскових та супіскових терасах річок, березняки на лісових згарищах.

Відомо, що найсприятливіший вплив лісу на кліматичні фактори позначається тоді, коли лісистість становить 20-25 відсотки, а лісові масиви розміщені більш-менш рівномірно. Лісистість Вінниччини майже вдвоє менша і становить 12,8 відсотків. Як не парадоксально, але науково-технічний прогрес XIX століття (поява цукрових і спиртових заводів, залізниць) знищив, в буквальному розумінні, зелене море лісів. Так появилися зруби, рідколісся, галявини, пустирі. Тому збільшення лісонасаджень, а отже й лісовирощування до оптимального рівня було і залишається найважливішим завданням Вінницького держлісгоспу, а нині лісовиробничого комплексу, структурного підрозділу об’єднання “Вінницяліс”. Вінницький лісгосп завжди славився кваліфікованими і стабільними кадрами керівників. Що і засвідчує такий приклад: з 1944 року по даний час лісгосп очолювали сім директорів. Кожен з них вніс свою частку праці у створення матеріально-технічної бази господарства, а особливо у лісовирощування. З цією метою ще в 1949 році було закладено Михайлівський лісорозсадник загальною площею 40 гектарів. Він тривалий час був основною базою по вирощуванню сіянців хвойних і листяних порід, різноманітних саджанців для озеленення міст і сіл області. Це справді історична заслуга кількох поколінь лісівників.З 1973 року Вінницький лісгосп очолював Іван Григорович Грабовий, якому на той час було неповних сорок років. Це була людина сповнена енергії, творчих задумів, високоосвічена, кмітлива і спостережлива. Мудрий чоловік, - кажуть про таких в народі. До цього він працював у Гайсинському лісгоспі лісничим Басаличівського лісництва. Спокійно і вдумливо, без властивих у таких випадках “кадрових змін”, він домігся чіткої роботи всіх ланок виробництва, за основу поклавши лісову науку, вчив він підлеглих - лісничих, майстрів, лісників творчо підходити до роботи на кожній ділянці лісу. За короткий термін, було проведено науково-обґрунтоване вивчення продуктивності подільських дібров, узагальнено досвід насадження лісів по кожному лісництву, впроваджено комплексну механізацію в базовому лісорозсаднику тощо. Широким фронтом велось будівництво контори (бази) лісгоспу, контор лісництв, лісових доріг, житлових будинків, складських приміщень, ліній електропередач. Для багатьох молодих спеціалістів Іван Григорович був гарним вчителем, вимогливим наставником. На жаль, у розквіті літ помер він...

Біль залишилася, як і залишилася добра пам’ять про цю людину. Як пригадує Віктор Васильович Попельнюк після призначення у Вінницький лісгосп часто доводилося звертатися но роботі в різні установи, організації. 1 там завжди запитували: Це те підприємство, де працював Грабовий? І скрізь довіра і повага до лісгоспу була високою. Бо добре знали ділові якості Івана Григоровича, був вій людиною надзвичайно контактною, особистістю помітною. Нинішнім керівникам  від І.Г. Грабового дісталась добра спадщина.  Колектив лісгоспу активно працює над вирішенням втілення в життя програми і зобов’язує до збільшення площ лісонасаджень, повніше використовувати лісові ресурси, підвищувати продуктивність і якісний склад лісів. Цю благородну справу впродовж багатьох десятиліть невтомно виконують люди, які працювали та продовжують працювати. Вони виконали і виконують найблагороднішу справу, бережуть і примножують прекрасний дар природи - ліси.

...Роки йшли за роками. Завойовники, магнати билися за землі та ліси, угіддя. Кількість лісів катастрофічно зменшувалась. “На наш вік вистачить” -  розмірковували. Виявилося, що чимало сіл з назвою Підлісне чи Лісове -  вдалині від лісу. На картах, де були позначення лісів, - білі плями. Появився термін у статистичних звітах - спустошливі вирубки лісів. Для простого люду це була справжня трагедія. Бо коли здійснювалися міжусобні набіги, розгорялися справжні бої: гриміли гармати, палали будинки, людей мордували... “Тиврів спалений, залишилися тільки ратуша і чотири будинки біля костьола. Убиті, поранені... мало залишилося людей у Тиврові... Це так у 1756 році власник чималих володінь З.Ярошинський з військовим загоном у 200 чоловік напав на маєток власника Тиврова М. Калитинського. У відповідь пані Калитинська спалила “без останку...” Василівку і Шершні - села з володінь з Ярошинського. З часом село Повал засвідчує новий термін у статистичних звітах - спустошлива вирубка. 

..Йшли роки, минали століття, ліси, як “дар Божий”, в давнину ніде не охоронялися. Кожен користувався ними, як хотів, тим більше, що тоді існували величезні площі лісів, які нікому не належали. В лісі гнали смолу, дьоготь, виготовляли поташ і вирубували або випалювали обширні “займища” під посіви (в період “підсічної” або “вогневої” системи землеробства). У ті часи якщо й встановлювалось в деяких місцях право власності на ліс, то виключно у зв’язку з бортництвом та полюванням, тобто для збереження угідь на “боброві гони і ловища”, а не для захисту самого лісу”. Коли ж ліси стали власністю, розпочалося суцільне пограбування цих природних багатств. 

“Власники Тиврівських маєтків (внаслідок Люблінської унії 1569 року Тиврів відійшов до шляхетської Польщі - до складу Вінницького повіту Брацлавського воєводства) зав’язали прямі торговельні стосунки з містами Прибалтики. 1758 року  Ярошинський відправив у Данціг перший транспорт жита і пшениці. Відтоді протягом двадцяти років таких транспортів вирушало 6-8 на рік. Почалася грошова лихоманка... Той же  Ярошинський за чотири роки продав данцігзьким купцям на 200 тис. злотих поташу, для чого було знищено весь ліс навколо Тиврова й сусідніх сіл”.

Після приєднання Правобережжя України до Росії Вінниця стає центром Іфлцлавського намісництва (1793 р.), а з 1797 р. - центром Вінницького повіту Подільської губернії. Тут вводяться закони російської імперії, де в губерніях казенними лісами відали вальдмейстери, котрі підлягали обер-вальдмейсте- рам (вальд - ліс, мейстер (майстер) - пан, а обер - старший). Діяли вони за пе- тровськими законами - суворими і жорстокими. За вирубку дуба, наприклад, загрожувала смертна кара. Після створення Подільської губернії в складі Російської імперії нові горизонти відкрилися перед Вінницею, повітовим центром великого краю, де ліги, підлеглі нагляду губернського лісоохоронного комітету складали: 

Вінницьким повіт:

-      число лісових дач 226, загальна площа в десятинах (1 десятина - казенна - 1,09 га, господарська 1,45 га) - 36,278;

-      в тому числі: лісів казенних лісового відомства: число дач - 5, десятин лісу - 5,351;

-      лісів, що належать церквам, монастирям, містам та іншим установам:

-      число дач 49, десятин лісу 455;

-      лісів приватних землевласників - число дач - 173, десятин лісу - 30,472;

-      в цьому ж числі також ліси, не визнані захисними, але експлуатуються по затверджених лісоохоронним комітетом планах господарств:

-      число дач - 74, десятин лісу - 24,420.

Нагляд за охороною лісу на місцях довірено в губернії 15 лісничим лісового відомства та 6 їх помічникам, а також спеціально призначеного особливого лісового ревізора-інструктора, а також сприяння чинів місцевої поліції. П’ятдесяті роки XIX століття для Вінницького повіту характерні такими ознаками: стукіт сокир і передзвін пил у лісах. Адже ніби ненажерливий Молох поглинали дрова цукроварні, ґуральні, згодом, з появою залізниці, паровози, різні майстерні, підприємства, парові млини, печі, груби і каміни розкішних палаців, та й кожна хата бідняка і будинок обивателя. Па базарі у Вінниці, Вороповпці чи Стрижавці, Гнівані і Тиврові дрова продавали на сажні (сажень 1,76 метра кубічного). Населення Вінницького повіту було па т і часи (1865-1866) в межах 123547 чоловік. Тож можна уявити собі, яку силу силенну деревини спалювали.

Повітовий комітет лісового нагляду в першу чергу намагався запобігти спустошливим вирубкам лісів, незаконним розчисткам, спрощеного підходу до виконання лісозаготівок. Прибутки власників лісів обчислювалися сотнями тисяч рублів, а стягнення за порушення Положення про збереження лісів за 1904 рік і кладани аж 712 рублів. Сажень дров па той час у Вінницькому  коштував від і до 6 рублів. Найдорожчі дрова були у Могилів-Подільському  від 11 до 30 рублів, Прийняте 4 квітня 1888 року Положення про збереження лісів у якійсь мірі призупинило пагубне знищення лісів, але насувалася перша світова війна. Затим громадянська... Затим розруха... Страждали люди, винищувались ліси. На базарах повітової Вінниці та волосних містечок впродовж століть особливе місце займали вироби з деревини - від калинових тарілок та макогонів, до складних виробів - екіпажів, фаетонів, виїзних возів з а сапок. Навколишні ліси давали для цього різні породи деревини липу, осоку, вільху, березу, ясен, дуб, сосну, ялину, а також матеріали з горіха, бука, ялівцю, тису. 

В грудні 2021 року було приєднано шляхом злиття ДП "Хмільницький лісгосп"

15 грудня 2022 року ліквідовано ДП "Вінницький лісгосп" та створено Філію "Вінницьке лісове господарство" Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України»